>>17297
Якщо по кадровій ситуації, я думаю далеко не правильним рішенням було призначення Турчинова головою Служби Безпеки, Луценка міністром внутрішніх справ. Особливо коли закінчилась Помаранчева революція, коли той лозунг, який вони найбільше викрикували на Майдані: «Бандитам тюрми!», це не моя термінологія, але я сприйняв їх такими, які вони були. Коли закінчився і Майдан і така чутлива тема «Бандитам тюрми» далеко не в тому контексті, як я її читав, але все-таки вона була популярна і знакова, я вийшов з думки, що найбільш правильно було призначити тих людей. Які найбільше позиціонувалися як борці з корупцією, як борці з бандитами: Турчинова я призначив керівником Служби Безпеки, а Луценка головним міліціонером країни. Помилка була в тому, що ці політики з першого дня займалися політикою в тих органах і так трапилося, що поступово відповідальність по темі боротьби з корупцією переходить на Банкову, принаймні, в запитаннях: от Віктор Андрійович, ви казали – Бандитам тюрми, а прийшли до влади і цього не зробили. Я цю частину хотів пояснити запитанням: скільки Вацлав Гавел посадив у тюрми людей чи Квасневський, скільки людей посадив Качинський чи Ширак, цей ряд можна по всіх демократичних країнах відносити до президента і кругом ми отримаєм одну чітку відповідь: президент не садить, він не має повноважень. А кримінальне переслідування людини мається втрьох національних інститутах, тільки вони можуть переслідувати людину, президент не має права переслідувати людину, чи прем’єр-міністр, чи більшість парламентська, це Служба Безпеки, яка охороняє і зовнішню частину викликів, і провідні внутрішні виклики, які коштують національної безпеки країни, тому це є гравець номер один, друге – це МВС, третє – Генпрокуратура. Служба безпеки і МВС дві третини роботи по боротьби зі злочинами роблять, потім уже передають у прокуратуру і суд, а суд відповідно до поданих матеріалів, чесно, незаангажовано, не політично робить суд. Якщо президент починає судити або перстом своїм вказує, кого треба посадити, ми виходимо на найбільшу національну проблему – формування авторитарної влади, де нам не треба інституцій ні політичних, ні судових, є одна людина, яка знає, кого посадити, на скільки посадити і коли випустити. Звідти починається фундаментальний конфлікт суспільства, рано чи пізно він приведе до єгипетського чи сирійського варіантів. То не демократія, то неправильний шлях і тому я зі свого боку зробив ті кадрові рішення, які на той момент виглядали дуже доцільними і суспільство підтримувало мене у цьому, до речі, як і по Тимошенко. Все суспільство аплодувало цьому рішенню. Але помилки я повинен визнавати сам, це мої помилки, це не суспільства помилки, хоча мені було б важко аргументувати суспільству, чому, якби я поступив по-іншому, чому я так поступив. Я думаю, що більшість мені б цього не вибачила, це непросте, нелінійне рішення, в кадровій політиці було 2-3 кроки, які не дали змогу, якщо говоримо про сьогоднішній день зреалізуватися у широкому розумінні демократичному курсові. Коли аспекти були переведені на взаємопоборювання, на протистояння, кінець-кінцем це девальвувало владу.