%%>>17486
Шкода.
%%

Познайомився я з ним, коли вчився в коледжі. Дивно мені зараз згадувати, як я був ранимим і зашарпаним підлітком. Як і багато хто, взагалі-то - з тією тільки різницею, що я бачив лемінгів. Так що моїй колишній нервовій слабкості є виправдання: я щодня спостерігав процеси повільного перетворення людей в цих огидних щурів. У всіх це відбувалося з різною швидкістю, звичайно. Взяти хоча б моїх однокурсників. У той час я якраз спостерігав за однією дівчиною. День за днем ​​я безглуздо підраховував нові шерстинки в куточках рота й очей і закушував губи, коли вона приймалася роздряпувати собі грудну клітку все більш загостреними кігтиками, дивлячись спорожнілими очима в простір. Я відчував себе таким марним і безпорадним, не знаючи, як їй допомогти, що неминуче перетворився б на лемінга сам, якби в один прекрасний день професор Т. не покликав мене після уроку до себе і не сказав:
 - Що з вами робиться останнім часом, юний сер? Ви здавалися мені дуже життєлюбним молодим чоловіком і сильною особистістю, але зараз ви буквально розвалюєтеся на очах.

Хоч я був засмучений і напружений, але його звернення мені лестило. І я став розповідати йому про лемінгів. Зараз вже я вважаю, що це було нерозумно й необачливо, але, повторюю, я був підлітком і я був у розпачі. Я вирішив, що йому можна довіритися - ні, не через ласкаві слова, а в ньому самому я відчув тоді щось таке. Отже, я розповів йому все: як люди перетворюються на цих тварюк, як потім гинуть. Смерть у бійці, через нещасний випадок, від швидкоплинних хвороб або шкідливих звичок. Буває, їх збиває машина на дорозі, тому що вони не встигають від неї ухилитися: стоять і дивляться на неї, доки їхнє шерстисте тільце не полетить від удару об лобове скло... Я говорив про те, як намагався умовити їх чіплятися за життя, а вони відмахувалися, не розуміючи мене. Ось це все я розповідав зі сльозами майже незнайомому чоловікові, а він на диво уважно слухав. Потім він почав говорити сам:
 - Я бачив багато людей в своєму житті і я розумію, про що ти говориш. Є люди, яких життя дратує. Воно здається їм болісною, і чим більше вони мучаться, тим нестерпнішим вона стає для них. Ось вони і ховаються від неї, хто за випивкою, хто телеекраном відгородиться, хто нескінченної балаканиною з друзями. Буває, що роботою відгороджуються ... Цих не так-то просто помітити спочатку. У них краватка й діловий костюм замість шерсті, але сутність схожа. Думаю, це ще одна грань того явища, яке ти мені щойно описав.
Тоді я, набравшись сміливості, запитав, чи не бачить він випадково лемінгів сам? Він відповів мені не відразу, й якось так, що я й не зрозумів. Щось на кшталт:
 - Якою б не була людина переді мною, я завжди намагаюся бачити в ній тільки людину.

>>17481
Недойоб, ти заїбав.

>>17590
Ти упоротий? Де ти тут недойоба побачив? Це текстовий твір, розумієш, це о-п-о-в-і-д-а-н-н-я.

>>17597
Це напевне просто провокація, щоб показати що хтось скрізь бачить недойоба. Він так часто робить.

>>17600
А що, текст так нікого й не зацікавив?

Потім він запропонував мені поговорити з тією дівчиною і пояснив, що немає сенсу видавати лемінгові якісь істини в лоба. Він собі самому, а не те, що комусь іншому, не зізнається, що навмисно руйнує себе. Професор порадив мені намагатися з'ясувати причину її страждань і постаратися переключити її увагу на щось інше. Ну що ж, я набрався сміливості і підійшов до неї. Виявилося, що вона сохне за якимось хлопцем (неважко було здогадатися, правда?), Але боїться проявити ініціатаву, адже вона "абсолютно ніяка". Ох вже мені цей комплекс неповноцінності. За пару тижнів вона звикла до мого співчуття і регулярно виговорювалася мені. Одне це вже допомогло їй зміцнитися і переглянути свій погляд на себе, мені не знадобилося навіть вигадувати, чим її можна захопити.

З тих пір я став спілкуватися з професором після занять. Він багато чого розповів мені про людей. І, звичайно, це він подав мені ідею відстежувати лемінгів по місту і намагатися викликати зворотне перетворення. Після коледжу він взявся забезпечувати мене, щоб я міг виконувати цю роботу без перешкод. Чи не правда, кращого не можна і уявити собі: займаєшся справою, що дозволяє реалізувати твій особливий дар, і при цьому маєш кошти для проживання. Зараз я цілком задоволений життям. А от раніше, мушу зізнатися, бували в мене свої моменти повної зневіри, але дещо допомогло мені не зламатися. Це ще одна дивна штука, відома мені одному: срібний дзвін. Я хоча й про неї розповідав професорові, але ми майже не обговорювали це. Отже, уявіть собі, що перед вами повна темрява, але раптом у ній починають танцювати іскри чистого, лагідного світла. І чутно дзвін - мелодійний такий, м'який, від якого відразу стає добре і тепло на серці. Після цього, звичайно, й думати не хочеться про розставання з життям. Я бачив ці іскорки кожен раз, коли не міг сам упоратися з відчаєм. Зараз-то я в них не маю жодної потреби, адже тепер я став морально стійким і вмію сам себе заспокоїти. І все-таки іноді мені цікаво, куди вони поділися від мене, і чи побачу я їх знову.

Цього разу професор був серйозний, як ніколи. Мовчки він простягнув мені купу газет. Багато з них були іногородніми, виданими кілька днів і навіть тиждень тому. Пробігши їх очима, я виявив, що в них говорилося про... групові самогубства, що в цих містах зовсім нещодавно відбулися. Так-так, в декількох різних містах, кожного разу - неподалік від міського центру. Я в ту ж мить відчув себе недобре. Я багато спостерігав за лемінгами, як ви вже знаєте, але ніколи не помічав, щоб вони доходили до усвідомленого позбавлення себе життя. Тобто, я розумів, що це буває, але сам цього ніколи не бачив.
 - Я думаю, ти розумієш, що це значить, - похмуро промовив професор. - Поки до нашого міста ця хвиля не докотилася, але в будь-який момент те ж саме може трапитися і в нас. То що, ти розумієш, що це значить?
Я нервово проковтнув і пообіцяв негайно відправитися на пошуки групи лемінгів. Мрії про спокійний післяполудневий сон, а, можливо, й обід, і вечерю розсипалися на порох. Професор напоїв мене кавою на дорогу, а потім я з калатаючим серцем розпрощався з ним на порозі, сів за кермо й відправився в центр. Впевнений, ці гади зберуться на який-небудь висотці, щоб по черзі пострибати вниз. Так, мене навіть почало гризти серйозне занепокоєння: що на думці у натовпу потенційних самогубців? Що змусило їх перетворитися, і що повинен буду сказати їм я, щоб витягнути їх їх цього стану? Зазвичай я діяв за обставинами, без усякої попередньої підготовки. У мене були накатані репліки для найрізноманітніших пацієнтів: навіть на закостенілому щурі можна побачити сліди колишньої особистості. Мені вдавалося влучно попадати в суть їхньої проблеми та підтримувати бесіду, даючи їм почути те, що вони хочуть почути, і виговоритися самим. Простіше кажучи, зір мій був досвідченим, а мова - гострою, але до цих пір я працював тільки один на один. Що, що чекає на мене на цей раз? Невідомість лякала мене, і щоб відволіктися, я включив радіо на магнітолі.
 - ... Сталася біля кафе "Флер д'Оранж" на проспекті С. Нетверезий водій намагався вивести машину зі стоянки, але помилково виїхав на тротуар і врізався в стіну кафе. Жертв немає. Водій з черепно-мозковою травмою доставлений ...
Я вимкнув приймач, засмучений ще більше. Ну звичайно, я поквапився. Треба було простежити, щоб він протверезів, а щоб зайняти цей час - поговорити з ним по-справжньому, по-душам, можливо навіть самому відвезти його додому. А тепер його страждання тільки посилилися, і невідомо ще, чи не відмовиться його організм справлятися з цією травмою - і провина лежить тільки на мені. Куди мені змагатися з цілою зграєю лемінгів! Але я швидко схаменувся і бадьоро сказав собі:
 - Нічого страшного, це ж лише один! А скільки їх вдалося вже врятувати, і скільки ще буде врятовано!

Так я завжди справлявся зі своїми поразками, і часто це формулювання безвідмовно заглушало в мені докори сумління. Однак цього разу все одно на душі залишилося бридке відчуття. Я саме закинув у рот другий за рахунком полуничний льодяник, щоб позбутися й від цього, коли побачив попереду схвильований натовп. Від несподіванки я проковтнув цукерку: купа народу стояла прямо перед входом в величезний бізнес-центр, і я вкрай добре усвідомлював, що це значить. Я вийшов з машини, задер голову, і побачив на краю даху кілька фігурок. Звичайно ж, це були не ремонтники або кабельники - це були лемінги.

>>17851

>проковтнув

Глитнув.

>>18168
це ж русізм ололо, від слова ГЛОТНУл!
КОВТати — расово вірне українське зааденськє шлоwo

>>18180
Тоді просто ковтнув. "Сглатывал" же ж малось на увазі?

>>18180
А "глитай" - теж русизм?

>>18404
Русизм або ж павук

>>18407
Підловив.

Що поробиш, я пішов. Натовп стрекотів, люди розмахували руками, неможливо було щось зрозуміти з їхнього галасу. "А я вам кажу, що то секта!", - надривалася якась жінка. Я навіть не міг ні до кого звернутися, люди осоловіли від власного шуму.
 - Пропустіть, пропустіть! - вигукнув я. - Працівник психологічної служби спеціального реагування ... моє посвідчення ... - Я помахував над головою жартівливим "посвідченням ледаря", що його купив кілька днів тому в магазині розіграшів. Не думав, що воно мені стане в пригоді таким чином. Як добре, що іноді я не цураюся самокритики. Зрештою я пробився до входу і боязко просунувся всередину. У холі нікого не було - ані охорони, ані секретарки, нікого! Не було нікого й на самому верху, біля розчахнутого отвору горищних дверей. Ніби все повітря з будівлі висмоктало в нього, а залишився тільки якийсь мертвотний газ, в якому розчинилися всі працівники центру. Я трохи повагався, а потім глибоко вдихнув і вийшов на дах.

Їх було штук двісті, не менше. Багато вже повністю "готові", але у деяких ще не встиг навіть хвіст прорізатися. Тепер-то я, згадуючи це, думаю: що вони відчували, поки чекали сигналу до стрибка? Адже у них ще залишалася воля до життя. Що відчуває ще не сформований лемінг перед закінченням свого перетворення, коли тонка нитка, що ще утримує його на твердій основі реальності та її цінностей, рветься від необережного руху або різкого пориву вітру, і він нарешті готовий летіти в прірву? Але тоді я не думав про це. Я дивився на того, хто був біля краю даху. Спочатку я не міг розгледіти його, в очі било сонце, тож мені видно було тільки чорний силует. Але потім виявилося, що це лише ще один лемінг: дебелий, здоровенний. Вони всі дивилися на мене, я гарячково прикидав у голові якісь принадливі фрази, і тут він почав говорити промову:
 - Брати мої! Ви знаєте, що ми зібралися для великої справи. Кожен з вас на власній шкурі переконався в недосконалості буття. Життя, яким воно просякнуте, що дало нам життя? Порожні дні й холодні ночі проводимо ми у цьому світі. Всі його радощі скороминущі і не дають насолоди. Лише біль здатна наситити наші почуття, і ви знаєте, браття, як вона рятувала кожного з вас з глибин страждань душевних. Життя відкинула нас, адже ви переконалися в цьому самі! Відкиньмо ж життя тепер! Відплатимо їй! Відплатимо цьому буттєві! З'єднаємося зі смертю, коханою нашою визволителькою. Вперед, до безодні вічного болю, де вир її поглине нас і позбавить від цього жалюгідного існування назавжди!

Гаразд, я це прочитаю. Пізніше, але прочитаю. Бо й сам маю потяг до писанини, але мені соромно в цьому зізнатись
Також, може цей трід доречніший в /li/?

>>18416
В лі його б взагалі ніхто не побачив. Якщо Деймос захоче, то най перенесе його, коли я закінчу.

>>18419
Сам писав чи це переклад?

>>18440
І те, і те. В мене російськомовний мозок. Останній абзац дійсно тре було перечитать ще двічі, але тепер вже як є. Скоро кінець, надалі буду уважнішим.

Лемінги відповіли схвальним писком. Я зовсім отетерів від такого повороту. Він же перевернув все буття з ніг на голову! І як логічно, як витончено це було зроблено! Ніколи мені ще не доводилося стикатися з чимось подібним. Це була не стихійна хвиля, а якимось чином організована, справжній культ смерті. І в той момент я зрозумів, наскільки ж я, по суті, тупий і цинічний. Я ніколи не роздумував про те, що в бутті дійсно є такого, що зараз можна було б використовувати і оскаржити це дике вчення. Увесь цей час боровся з симптомами, але не лікував. І тепер я був повністю беззбройний.

Тим часом звірі, похитуючись, почали підходити до краю даху. Було зрозуміло, що зараз обвалиться лавина. І тут я згадав. Так. В мене ще залишався мій останній засіб. Звісно, немає логіки в тому, що моя власна таємна відрада повинна була спрацювати на всій цій ораві. Але ж я щойно переконався, що логіці ціна - копійка, вона вже розбилася десь внизу об асфальт, а наступними повинні були стати оці бідолашні створіння. Ні, мені було не до логіки, не до самовпевненості, ні до чого! Я закрив очі і подумки прошепотів:
 - Ти допомагав мені, ти був зі мною, а я відкинув тебе. Я думав, я стою на міцному фундаменті, а виявилося - на хисткому піску. Яким же я був невдячним! І яким же слабким я виявився! Зараз тільки ти їх можеш врятувати. Не я, не хтось інший. Тільки ти.

Я стояв із заплющеними очима і чекав. Я чекав, що промайнуть сріблясті іскри, і ніжний тихий звук пронесеться над дахом, над усім цим кошмаром, і відразу все повернеться до свого нормального стану. Тоді я відкрию очі і побачу перед собою людей, справжніх людей, а не ці брудні хутряні туші. Вони спустяться і відправляться по домівках, і будуть жити, і розійдеться заспокоєної натовп біля входу. Не буде чорної фарби в завтрашній газеті, і в післязавтрашній не буде, і не тільки в нашому місті, але й у всіх інших більше не почують про людей, що були живими, але перекрутили це життя навиворіт ...

І він задзвенів.

Гайда продовжувати в лі. Почнемо, коли автор відповість.

>>18483
Та це все. The end.

Я думочку відпишу в лі.

Між іншим, цікавий епіграф. Треба в лі піти, відписати.

Сподобалося. Чи є вже відкоректований текст цего твору?

Я не знаю. Автор-кум не аговкається.