А мені - Карпати, річка Опір поблизу Тухлі (Сколівщина). Електричка на Славське, чмихаючи від натуги на підйомах, завезла нас у якийсь кам'яний мішок, де тебе зусібіч обступають високі лісисті гори, навіть жахаєшся спочатку. Тут усе дихає історією, старовинною й новою. Саме тут, у цій ущелині, односельці Захара Беркута потопили багатотисячне монгольське військо. У гірському лісі безкінечно натикаєшся на вирви часів 2-ї світової і бандерівського опору. А від краси місцевої природи просто сходиш з розуму. Смерічки, високі й малесенькі, наче іграшкові. Великі сині квіти-дзвоники. Папороть, як мереживо. Розкішний килим моху, в якому тонуть ноги і в якому з-під твоїх ніг щойно шваркнуло мале вуженя, чи гадюченя, ти й злякатися не встиг. Кущі ялівцю з дивним своєрідним ароматом, який усе життя нагадуватиме тобі про гори. Кущики чорниць з дрібненьким листям і ягодами, від яких язик миттєво стає чорнильного кольору.
Ми йдемо на той бік Опору, бо там нагледіли собі біля підніжжя гори затишну галявинку. Річку, мілку, до колін, доводиться переходити у взутті, бо дно встелене гострим і слизьким ребристим камінням.
Галявина зустріла приємною несподіванкою - посеред неї б'є джерельце з чистою, як сльоза, гірською водою. На цій воді ми й зварили нашу юшку. Тоді ще довго просиділи серед цієї лісової казки, поки й дощ нас застав. Перечекали під якимось вирваним з корінням деревом, тоді назад убрід через значно повноводніший Опір. Мокрі, брудні і щасливі.
Ех. Знову хочу туди.