Я одразу помітив її чорні чулки серед шумного натовпу людей. Люди поспішали додому, адже попереду їх чекали два дні вихідних. На дворі було холодно, але вона, мабуть усім на зло вдягнулася зовсім по-весняному, наче лютневих морозів зовсім не було.
Ще коли я тільки-но вийшов з-за рогу на пряму лінію до метро, вітер зустрів мене м’яким легеньким снігом, а вона спокійно шла без капелюху. Її коротка, майже хлопчакова зачіска лише підкреслювала цей внутрішній протест. Я ще не знав, що скажу їй, коли наздожену, зараз важливіше було просто не втратити її з поля зору, не дати розчинитися у післяробочому натовпі.
Якби до автомату поповнення карток була черга, я, напевно, не встиг би за нею - залітаючи на платформу, я зустрів обпалюючий погляд її блакитних очей. Між нами стояли якийсь пенсіонер у старенькому піджаку та пара дітлахів, які, мабуть, вирішили просто покататися на метро від суму.
Тунель метро. Вона, зі своїм невеликим зростом, наче підносилися на фоні сірих людей. Повільно і обережно у молочному теплому підземному повітрі по жовтуватим армованим металевим прутам приповз потяг. Двері наче у повітрі підлетіли просто до її ніжок, і відчинилися, здавалося б, лише для неї однієї. Невеличке коливання повітря, спричинене рухом дверей, розплавило останні білі пластівці сніжинок, що досі лежати на її одязі, змусивши її просто засяяти у смутній атмосфері підземки.
Відпросився сьогодні, значить, раніше з роботи - думаю, все рівно працювати за компом, краще дома попрацюю. Зробив 10% від запланованого, думаю, зайду на 10 хв. на чани перепочить. Зайшов і просрав там 4 години. Скоро початок місяця - треба буде прострочити платіж за інтернети, щоб на кілька днів відключили, бо чани - то вбивство часу.